Історія села Пушкарі
Моє село – ти пісня невмируща,
Лунаєш ти із глибини віків.
На пагорбах, що мріють над Десною
Первісні люди собі вибрали тут дім.
Стоянки стародавні нам нагадують
Про тих людей, яки пірнули в забуття.
Але останки їхніх вогнищ, речі
Нагадують про ті часи, яким немає вороття.
Пізнішої доби лишилась також пам’ять,
Стоять кургани мовчки над Десной.
Вічним сном в курганах тих поснули
Учасники війни Росії із Литвой.
Незчисленність окопів в яругах залишилась,
Скорбна памʼять Вітчизняної війни.
Розказують онукам старі люди
Про окупацію, німецький ОРДНУНГ, що панував в селі.
І ось щаслива звістка «Перемога»,
Воскресла радість трударів села.
Поля навесні вкрилися пашницею,
І хліборобська пісня вже луна.
Я люблю своє рідне село і надіюсь не щезне воно,
Як щезає у світі багато чого.
Я вклоняюсь йому, і благаю всі сили природи,
Щоб не вмерло воно, а жило і повічно цвіло.
(Шахова Є.І.)
Вперше люди поселились на території села Пушкарі ще в епоху пізнього палеоліту, до якої відноситься 12 стоянок первісної людини. В подальшому тут виникли поселення в епоху мезоліту, неоліту, бронзи раннього залізного віку (Юхнівська культура) городище, роменської культури.
До періоду Давньої Русі відносяться: городище, поселення курганний могильник.
Після монголо-татарського нашестя територія села довгий час залишалась не заселеною.
Село Пушкарі було засновано в 1672 році.
Історія села Пушкарі сягає в глибоку давнину. Воно знаходиться на минулих торгових шляхах «з варягів в греки» і цими шляхами пересувалися стародавні війська, поближче до води, щоб напувати незчисленну кількість коней, воїнам покупатися, зварити їжу.
Дуже зручні природні утворення: ліс, води, розкішної ріки, природні захисні споруди (шпилі) спонукали наших пращурів оселитися в долині ріки на високих шпилях. Шпилі круто обриваються до пойми ріки. Це надійний захист від чужинців. Зі шпилів зручно вести оборону і оглядати територію. Безперечно, що на шпилях стояли дерев’яні укріплення, тому що навколо були дрімучі ліси. Існувало селище певний час, може і під іншою назвою.
Народні перекази свідчать, що в 1708 році проїжджав цим же шляхом «з варягів в греки» російський цар Петро 1. Його зацікавило селище на високих шпилях. Перекази, які дійшли до наших часів свідчать, що Петро 1 облюбував це місце і наказав зробити фортецю. Поставити пушки і полк найкращих гренадерів, які вели оборону нападників.
Солдатам було дозволено одружуватись з самими найкращими дівчатами ближніх сіл.
Солдати несли службу біля орудій, тому отримали назву пушкарі. Селище, де жили солдати – пушкарі поступово отримало назву Пушкарі.
Цар обдарував військовослужбовців землею. На них не розповсюджувалось кріпосництво. Пушкарі було вільне поселення. Так пушкарівці отримали статус козаків, тобто вільних поселян. Вони не служили пану, не були кріпаками. Вони працювали на землі і вільно нею розпоряджалися. Зі згадок прадідів, пушкарівці несли службу царю 25 років.
З козацької сімʼї син повинен був відслужити 25 років. Навіть якщо був уже й одружений. Повертався солдат додому вже в зрілому віці (40 років). Крім коня, одежі і нагород, якщо заслуговував, нічого додому з собою не приносив. Якщо в сімʼї козака не було сина, він наймав за свого сина юнака, який служив за нього під його прізвищем. І за контрактом після закінчення служби, солдат отримував від найомщика певну кількість землі.
Збереглися спогади про поважного пушкарівського козака Капітона Івановича Шарпила, який мав неабияку силу і впливовість на мешканців села. До нього приходили з проханням допомоги вдови, а також селяни і сперечливими питаннями. Настільки це була розумна і шановна людина, що з його думкою погоджувались всі люди села. Своїх дітей він виховував в повазі до людей і справедливості.
Не випадково, його правнук Петро Дем’янович Шарпило здійснив подвиг при форсуванні Дунаю на території Угорщини і удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. Його онуки теж повернулись з війни з нагородами.
Це Шарпило Дем’ян Павлович, Шарпило Василь Миколайович, Шарпило Омелян Миколайович, Шарпило Олексій Павлович, Шарпило Іван Миколайович геройськи загинув.
Початок ХХ століття.
За переказами село Пушкарі було густо населено. Вдовж річки Десни йшла довга вулиця, яка носила назву „Понізовка”. Зараз на цій вулиці залишилось всього два двори. раніш тут було розташовано 60 дворів і в кожному не менш як 5-8 мешканців.
Вулиці називались за прізвищами поселян, або урочищ. Де жили Рогози – Рогозівкою, Шарпили - Шарпилівкою, якщо дубили шкіри – Кожедубівкою і т.д. назви деяких вулиць збереглися по теперішній час.
У 1897 році в Пушкарях організувалась школа. Називалась вона церковно-приходською. Шкільного будинку не було. Діти навчались в учительському домі.
Ходили в школу тільки хлоп’ята, а дівчатка вдома вишивали, прали і займалися домашнім господарством. З початком весняно - польових робіт, та в осені учні школу не відвідували.
Першим вчителем був Кочерга Іван Григорович, родом із Семенівського району.
Зі слів покійного Захарова Павла Демидовича в селі з’являється багато пропагандистів ленінської ідеології. Серед народу почалися хвилювання, незадоволення владою. Але кінець кінцем все обійшлося мирно. Ніхто не постраждав. Життя лишилося в тому ж руслі, люди заспокоїлись. Дідусь розказував, що основним заняттям пушкарівців було землеробство і розведення домашньої худоби, були такі, що займалися ремеслом: гончарством, шорництвом, столярництвом, дубленням і обробкою шкір, шиттям одягу, взуття, ковальством. Ремісництво передавали від батька до сина. Довгими зимовими вечорами жінки пряли, чоловіки плели сітки для ловлі риби, столяри виробляли меблі.
У неділю люди, як правило, йшли до церкви, слухали церковні співи, проповіді.
Люди того часу, щоб заробити грошей, ганяли плоти на південь по Десні і Дніпру. У Пушкарях була велика пристань. Ліс транспортували з місцевих та брянських лісів. Це була дуже цінна ділова деревина. Будинки тої пори ще й досі стоять і служать людям. Робота на плотах була важкою і небезпечною, платили за роботу золотою монетою.
Багато молодих наймалися працювати на сільськогосподарські роботи в економії. Економіями володіли поміщики, а їхні управителі керували працею найманих робітників.
І ось відбулася революція 1917 року більшовики і меншовики проголошували свої обіцянки. Народ був у розгубленості. Землю у багатих козаків відібрали і розділили всім селянам. Спочатку люди були задоволені і взялися працювати на своїй землі з радістю, поки не вступив в дію сталінський план колективізації і розкуркулювання селян.
Селянський скот зігнали докупи у великі сараї (гумни), які будували для зберігання вражаю зернових.
Після революції гумни перейшли у власність колективу селян.
В 1929 році проводилась робота по розкуркулюванню селян. Першим головою сільської ради був Лисенко І.Я. родом із занесення, який і очолив компанію розкуркулювання. Помічниками в нього були місцеві Рябко Семен, Берестень Макар, Короткий Тихон, Короткий Євмен.
Люди баялись вступати до колгоспів. Тих хто не вступав називали індусами, які йшли проти влади. Їх ганьбили. Приклад: талановита дівчина Рябко Катерина Єлисеївна вступила до Новгород-Сіверського педучилища, але коли взнали що мати індуска то зразу виключили.
Згодом люди звикли до колективної праці. На території села Пушкарі організувався колгосп під назвою „Червоні Пушкарі” , першим головою колгоспу був Рябко Яків Панкратович, якого потім репресували за грубі висловлювання проти влади.
В 30-ті роки влада дозволила селянам селитись хуторами. Пушкарівці утворили декілька хуторів: Погонський, Ясокорський, Селезнівський. В ці таки часи утворилось поселення Кремський Бугор, яке і досі існує. Через сім років за наказом влади хутори зникли, люди переселилися в село.
В 30-ті роки головою сільради був Воропай Омелян Андрійович, сільська рада розташовувалась в будинку розкуркуленого куркуля Кашуби Олексія Олексійовича. Воропай О.А. мав гарні організаторські здібності і був головою сільради до 1957 року.
Слід відмітити сільський самодіяльний колектив того часу, який брав участь в обласних конкурсах, займав перші призові місця. Одного разу колектив отримав в нагороду радіоприймач „Родіна”.
В 1941 році почалась Велика Вітчизняна війна, німці вже у вересні 1941 року були в Пушкарях. По розказам очевидців, німці селились в будинках селян а їх самих виганяли жити в господарські будівлі (сараї).
В день оголошення війни почалась мобілізація на фронт. Близько 300 чоловіків пішли на фронт, не повернулись з війни 108 чоловік. Їх імена викарбувані на обеліску в центрі села.
Йшла війна, падали бомби, рвалися снаряди, часто якщо з якимось німцем щось траплялося, приїжджали карателі і вчинали в селі розправу. Так в центрі села було вбито секретаря Гремяцької партійної організації Хановича, який мав зв’язок з місцевими партизанами.
Але незважаючи на окупацію треба було сіяти та збирати врожай, часто це приходилось робити під обстрілами та бомбіжками.
В ровах за селом ще й зараз залишились окопи де пушкарівці ховалися від атак. Сиділи добами без їжі і води. А як важко було з малими дітьми, яким не можна було пояснити, що загрожує смерть. Вони кричали, просили їсти, пити…
В осені 1943 року німці відступали. Все населення села евакуювали і гнали на Семенівку через Воробʼївку і Костобобрів. Під час нальоту радянських літаків евакуйовані селяни розбіглися по лісах, яругах і згодом повернулись зі своїми пожитками до дому а німців погнали далі на захід.
Партизанський рух діяв на окупованій території села. Партизанський штаб знаходився в задесенських лісах. Партизани взривали мости, залізничні колії, протидіяли відправки молоді до Німеччини. Серед партизанів були і жителі села Пушкарі, це Макарець Омелян Мартинович, Багмут Іван Григорович, Рябко Василь Миколайович, Рябко Петро Захарович, Рябко Павло Федорович, Збитний Микола Сергійович.
Під час війни в боях з німецькими окупантами геройськи загинув наш земляк Шарпило Петро Дем’янович, якому було посмертно присвоєно високе звання героя Радянського Союзу. Петро Шарпило незважаючи на сильний артмінометний і кулеметний вогонь ворога першим форсував річку Дунай і першим ступив на правий берег і з криком «Ура» першим ввірвався в траншею ворога і вступив в смертельну схватку з ворогом. Незважаючи на поранення першим зайняв висоту захоплюючи особистим прикладом всіх бійців. В цьому ж бою 5 грудня 1944 року він і загинув. Зараз одна з вулиць села Пушкарі носить його ім’я.
У вересні 1943 року село звільнили радянські війська. Люди дуже раділи, пригощали воїнів хто чим могли.
Післявоєнні роки були дуже важкими для селян. Повсюди розруха. Скільки дітей, сиріт. Молодих самотніх жінок, яким звалився на плечі важкий тягар війни та післявоєнна спадщина. Жінки на собі орали скородили засівали поле. За наказом адміністрації району була організована тваринницька ферма. Скота спочатку було дуже мало. Поступово через кілька років в колгоспи виростили волів, коней і стало трохи легше. Виснажлива праця тільки що не давала вмерти з голоду. На кожну жінку була покладена норма викопати картоплі 1,5 га. Йшли на поле ще темно і копали поки не зійде сонце. На лугу жінки викошували 30-35 соток трави. З села не можна було виїхати без дозволу сільського голови. Діти рано ставали дорослими. Розуміли, що нема від кого чекати допомоги. Надіялись тільки на себе.
В 1960 роках життєвий рівень наших селян покращився. В селі було багато молоді. В колгоспі получали вже певну зарплатню. В розпорядження колгоспу поступали машини, трактори та інша сільськогосподарська техніка. Головою колгоспу тоді працював Комар Єгор Самуйлович. Був гарним організатором, безкорисним керівником, чуйною і доброю людиною. Він багато зробив для покращення життя своїх односельців. Всі пушкарівці його поважають і зберігають про нього добру пам’ять.
70-80 – ті роки - роки розквіту нашого села. Було зроблено в селі водопровід, асфальтна дорога, десятки житлових будинків для колгоспників, дитячий садок, контору майстерня для машинно-тракторного парку, пилорама, тваринницький комплекс на 5 тис. голів великої рогатої худоби, свиноферма, зерносклади та багато іншого.
З січня 2015 року село Пушкарі стало центральною садибою Ковпинської сільської ради. До цього центральною садибою було село Ковпинка.
Заслужені земляки, які заслуговують на увагу нащадків:
1. Шарпило Капітон Іванович – поважний козак XIX ст.;
2. Воропай Омелян Андрійович – голова сільської ради 40-60 років;
3. Шарпило Петро Дем’янович – Герой Радянського Союзу;
4. Шарпило Дем’ян Павлович – заслужений фронтовик батько героя;
5. Рябко Іван Степанович – перший в селі вчитель, який працював в Пушкарівський школі все життя;
6. Василь Муленок Іванович – учасник бойових дій - вчитель;
7. Самусь Марія Михайлівна – вчитель;
8. Семенцова Ганна Матвіївна;
9. Короткий Василь Олексійович – директор Пушкарівської школи 1947-1968 років;
10. Дворецька Лідія Петрівна – більше 50 років працювала в Пушкарівській школі;
11. Муленок Катерина Єлисеївна – перша жінка – тракторист, ватажок художньої самодіяльності села, активістка;
12. Лакоза Кирило Юхимович – лікар з великим стажем роботи;
13. Комар Єгор Самуйлович – голова колгоспу – 1956 – 1974 років;
14. Рябко Михайло Іванович – агроном з великим стажем роботи;
15. Комендант Азар Федорович - полковник;
16. Рябко Петро Дем’янович - капітан далекого плавання;
17. Кашуба Яків Іванович – учасник штурму Зимового палацу;
18. Осадчий Микола Степанович - художник;
19. Короткий Валерій Васильович – професор медичних наук, викладач Львівського медичного університету.
Історія села Ковпинка
Перша згадка про село датується 1672 роком. Поселена Шептаківським старостою Данилом Сухомлиненком при річці Ковпинка, від назви якої скоріш за все і отримало своє ім’я. Хоча існує легенда, що першим поселенцем був чоловік з прізвищем Ковп і була в нього донька, яку звали Інга (Інка). І коли хтось питав „Хто там живе?”, люди відповідали „Ковп і Інка”. Можливо ось так і склалася назва села…
З часу свого заснування Ковпинка входила до Шептаківської волості Новгородської сотні до 1709 року, коли гетьман Іван Скоропадський своїм універсалом надав її городському протопопові Афанасію Олексійовичу Заруцькому за „За казнодейския в проповеді слова Божого праци”. Онук А. Заруцького, Павло Андрійович Заруцький 1754 року продав Ковпинку стародубському хорунжому Федору Семеновичу Лашкевичу.
У 1755 році в селі побудували дерев’яну Христоріздвяну церкву. Перебудована 1888 року вона проіснувала до 1937 року, коли була зруйнована місцевими комуністами.
Посполитих у Ковпинці було в 1723 році – грунтових 21 двір і бобилів 27 хат (вдови Афанасія Заруцького). За даними на 1859 рік у козачому й казенному селі Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії мешкало 369 осіб (156 чоловічої статі та 213 – жіночої), налічувалось 39 дворових господарств. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 575 осіб (256 чоловічої статі та 319 – жіночої), існував постоялий будинок.
В січні 1919 року в селі було встановлено радянську владу. 1931-го року був створений колгосп «імені 1-го травня», першим головою якого став Семен Мамай.
В роки другої світової війни на фронті та в партизанських загонах проти фашистів воювали 113 місцевих жителів, з яких 102 за мужність і героїзм нагороджені орденами та медалями СРСР. Захищаючи Батьківщину, з фронту нажаль не повернулись 58 чоловік, на честь яких в 1967 році був споруджений обеліск.
Починаючі з часів перебудови населення поступово зменшується… В 2003 році була закрита Ковпинська початкова школа.
В селі 17 листопада 2008 року з нагоди 75-их роковин було відкрито пам’ятний знак жертвам Голодомору.
Зараз в Ковпинці проживає 70 чоловік, з яких 10 дітей шкільного та дошкільного віку. Функціонує сільський клуб, фельдшерський пункт закритий у 2015 році.
Історія села Будище
За давніми переказами стара назва села Будище виникла так: біля 1650 року на території, де зараз розташоване село, поселились люди з прізвищами Соколи та Стихиляси.
Перші люди поселились серед лісів і боліт. Проїжджі люди казали: „Чого ви тут селитесь? Крім вас тут нікого не буде”, на що поселенці відповідали: „Буде ще”. Звідти і пішла назва села Будище.
Жителі села були крепостними селянами, обробляли землю.
Кращими землями володів поміщик Кащенко. Він мав 300 десятин землі, гарний будинок, два фруктових сади, ставок для риби та птиці, двох коней, 20 робочих волів та багато свиней. Мав також прислугу.
У нього також були: вітряний млин, цегельний завод та масло бійниця. Після смерті Кащенка його власність перейшла у спадок дружині та двом синам – Гаврилу і Петру.
Після смерті матері Петро здав помістя в оренду Лазарю Мусійовичу Левіну, в якого після жовтня 1917 року помістя і землю конфіскували і передали в користування мешканцям села Будище.
В 1903 році в селі була побудована церква. Біля церкви посадили сад. В тому ж 1903 році було побудовано школу. В школі викладала Лашкевич Катерина Тимофіївна, яка проживала в селі Ковпинка, по суботах священик учив співати молитви.
Медичним обслуговуванням селяни не забезпечувались.
В селі був староста, який збирав з місцевого населення податки. За несвоєчасну сплату податків селян били, продавали їх майно, відбирали землю.
Радянська влада в селі була встановлена у січні 1917 року. Під час колективізації в селі Будище організувався колгосп „Червоний хлібороб”, в селі Новенькому – „Заря”, в селі Михайлівка – „Новий Мир”, в селі Нова Софіївка – „Імені Будьонного”. Першим головою колгоспу „Червоний хлібороб” був Стихиляс Михайло Пилипович.
22 червня 1941 року почалась Велика Вітчизняна війна, 11 жителів села на той час проходили строкову службу в Радянській Армії. У червні 1941 року 63 чоловіки пішли на фронт. 18 серпня 1941 року село Будище окупували німці. В 1942 році 17 юнаків та дівчат погнали на роботу до Німеччини. У вересні 1943 року село звільнили радянські війська. В тому ж 1943 році ще 43 мешканці села пішли на фронт.
Повернулись з війни інвалідами 19 чоловік.
Під час оборони села загинув смертю хоробрих Семен Васильович Крилов, уродженець Оренбурзької області (Росія), який похований в братській могилі в центрі села разом з іншими радянськими воїнами, загиблими під час війни.
В післявоєнні роки село почало відбудовуватись. Особливо велике будівництво розпочалось у 1980-1990 роках. В селі за кошти колгоспу було збудовано 20 житлових будинків для молодих сімей, також були збудовані заклади інфраструктури села: сільський клуб, дитячий садок, контору, їдальню, споруджено обеліск воїнам землякам загиблим у роки Великої Вітчизняної війни.
В квітні 1986 року нашу країну спіткало велике лихо, сталася аварія на Чорнобильській АЕС.
В 1993 році село Будище було віднесене до зони посиленого радіоактивного контролю.
В 1997 році відкрито було нову двоповерхову загальноосвітню школу, яка була ліквідована у 2008 році, із за малої численності учнів. На даний час в будівлі ліквідованої школи знаходиться фельдшерський пункт, решта будівлі пустує.
Колгосп „Новий Мир” у 1994 році було реорганізовано в КСХП „Новий Мир” а в 2000 році в ТОВ „Світоч”, яке ліквідувалось у 2004 році.
Наданий час в селі функціонують: сільський клуб, фельдшерський пункт, приватний магазин.
Станом на 01.01.2016 в селі налічується постійного населення 178 чоловік, наявного 98 чоловік в більшості це люди похилого віку. Молодь виїжджає з села із за відсутності роботи. Село старіє.
